вівчар

загорнувшись у теплу шерсть
огорнувшись важким мурколивим кожухом
у повній темряві закритих очей
грає на сопілку
виграє на сопілці сумну мелодію вологого осіннього ранку
такого
коли у повітрі висять краплини води
коли водяний пил сідає на вії
коли запах води сідає в легенях
коли не пьють – просто глибоко дихають, бо повіря усуціль – краплини води

сопілкова мелодія витікає з-під пальців і лине
понад травою, що уже травою не пахне, і лине
попід небом, якого уже не видно, і лине
безслідно
а чи
злегле листя надійно ховає сліди до наступних дощів

притулившись спиною до дерева, що воно насмокталось води
до стовбура його вогкого і чорного
грає на сопілку і чує
як отара його розбрідається
отара його рветься, розлітається, лине за вітром,
отара легка, а хмари – ні, отара легка
її вівці плинуть
одна по одній ідуть: по тій самій бездушній траві
попід небом небесним
і злегле листя ковтає один по одному їхні сліди

куди ж ви, овечки мої,
куди ж ви, дітки мої,
куди

плаче сопілка з-під вуст і з-під пальців
а в кожусі наважливо тепло, нав’язливо
важко
отак припинити грати
отак підняти повіки
бо на кожній із них – по хмарі, під кожною з них – по хмарі
а у грудях
яблука,
яблука,
яблука і страшно
бо звідки ж знаття
з-під чиїх ото пальців лине безслідно
шепотлива мелодія
що не лишає слідів на траві і злеглому листі
з-під чиїх ото пальців,
від чийого то подиху

куди ж ви, овечки мої,
куди ж ви, дітки мої,
куди

Advertisements