м'ятний чмих

дієслова та інші слова

Таємниця Дня народження September 11, 2016

Ось які ілюстрація і начитка з’явились у мого оповідання “Таємниця Дня народження” завдяки освітньо-культурному проекту “Рідний край у словах і барвах”. Тішусь дуже. Спасибі Наталі Дев’ятко і Еліні Заржицькій за запрошення. Читає оповідання Єва Дурас. Послухати можна ось тут.

12967411_10153588230716448_4101797714677130197_o

Ілюстрація Дар’ї Кругляк

 

Advertisements
 

Соня і Птахи Снігової Королеви May 31, 2016

Соня і Птахи Снігової Королеви

Сьогодні неділя. Соня любить неділі. Не треба нікуди йти, рано вставати, збиратись. Мама не гукає увесь час “Давай, давай, ми майже спізнились”. Не нагадує щохвилини: “час їсти”, “треба вдягатись”, “не забудь шапку”. Соня часто думає про те, що в усих днях, окрім неділі, замало часу. І це нечесно. Всі дні повинні бути довгими. І в решту днів теж добре було б отак лежати і розглядати сонячних зайчиків на стелі, аж поки самій не набридне. Але інші дні закороткі для цього.
Сьогодні неділя. Соня лежить під ковдрою і розглядає сонячних зайчиків. З-за стіни лунають голоси батьків. Вони, мабуть, уже пьють каву. І сваряться. Або просто сваряться, без кави. Хоча Соні здається, що пахне кавою. Соня рада, що у неї є своя кімната. Тут можна перечекати, поки мама з татом перестануть сперечатись і лаяти одне одного.
– О, хто встав! Сонечко, доброго ранку! – тато повертає до Соні своє обличчя. Мить, і сердиті зморшки між його бровей розгладжуються. Тато усміхається Соні.
– Будеш грінку? – запитує мама, ставлячи на стіл перед Сонею чашку какао.
За сніданком вони намагаються обговорити плани на день. Мама седита і увесь час робить татові якісь незрозумілі зауваження. Соня їсть дуже охайно і не бешкетує за столом. Вона не хоче, щоб мама зробила зауваження і їй.
Соня уявляє, що довкола кожного з батьків є велика чорна повітряна куля. Їхні кулі труться одна об одну з голосним скреготом. Соня не знає, чому вони мусять виховувати одне одного. І навіть прикро лаяти. Це дивно, вони ж дорослі
– Хочеш в кіно, кицю? – лагідно питає мама Соню.
– Так! На той новий фільм? Про Снігову Королеву? З татом? Супер!
Соня схоплюється з-за столу і біжить до своєї кімнати. Перед виходом треба нагодувати сніданком Чубаку. Чубака – Сонін хом’як. Він рудий і смішний. У нього м’яка шерсть і його дуже приємно гладити.
Клітка Чубаки стоїть на тумбочці біля Соніного столу.
– Чубако, привіт! А я іду з татом в кіно! Це так весело! – шепоче Соня.
Вона чує, як голосно ляскають двері ванної.
– Не сумуй. Хом’якам не можна в кіно. Не треба плакати. Я все-все тобі розповім, коли повернусь.
Мама заходить до кімнати і заходиться діставати із шафи одяг для Соні.
– Мамо, я не хочу цю сукню, – каже Соня. Ні, в неділю в кіно в такій сукні точно не ходять. Потрібно щось найгарніше.
– Але ж вона як раз по погоді. І красива.
– Не хочу. Хочу блакитну. Лише блакитну, – наполягає Соня.
– Як же я стомилась, – мама раптом осідає на стілець і затуляє обличчя руками.
– Вона вже висохла, я знаю. Я можу сама її зняти, – Соня зовсім не хоче, щоб через неї мамі забракло сил стояти.
Мама ледь усміхається до Соні самими кутиками вуст:
– Чубака вже ситий? Даси йому ще щось? Зараз принесу тобі блакитну.
Обіймаючи маму, Соня не відчуває ніякої чорної кулі. Мабуть, вони лопаються від обіймів, думає Соня.
Убравшись в блакитну сукню, Соня іде дивитись на себе у дзеркало. Сукня іще тепла від прасування і через це подобається Соні ще більше. “Дуже гарно,” думає Соня і усміхається своєму відображенню в дзеркалі.
Поруч неї тато взуває кросівки. Мама простягає йому рюкзак і щось каже. Тато чомусь не звертає на неї уваги. Може, він заплутався зі шнурками. З Сонею часом таке трапляється.
Мама кілька секунд стоїть із рюкзаком у простягнутій руці. А тоді кидає його на підлогу і починає кричати. Вона кричить дуже голосно. Так голосно, що Соня розбирає лише окремі слова. Мама кричить, а по обличчю їй котяться сльози. Вона розмахує руками, вказує то на тата, то на двері, то на вікно. “Не можу”, кричить мама, “чужий”, “сама”. І ще щось. І ще щось.
Тато каже: “Перестань”. “Тут же Соня” каже тато. Але мама кричить і кричить. Вона вже не схожа на маму. А схожа на велику чорну птаху. Хижу і крижану.

53bd3284bf534fdfa1fb4477580a8061

Illustration by Sigrid Rødli

За кілька хвилин стає тихо. Соня усе ще стоїть перед дзеркалом. Мама раптом знову мама. Тільки обличчя і руки у неї холодні і мокрі. Мабуть, від води, якою вона вмивалась.
– Соню, вибач мене, – каже мама. – Я не налякала тебе?
– Ні, – каже Соня. І робить крок назад. Бо руки і обличчя у мами холодні і мокрі.
– Приємного вам перегляду, – прощається мама, зачиняючи за Сонею і татом двері.
В кінотеатрі багато дорослих і дітей. Пахне попкорном. Соня любить цей запах. І любить тримати тата за руку. Соні хочеться роздивитись усі афіші, які висять на стінах холу.
– О, цей фільм ми з тобою дивились! І цей теж! – рахує вона. Тато жартує і, як завжди, називає Соню Сонечком.
Але іще перед кінцем фільму на Соню навалюється утома. Снігова Королева з екрану дивиться прямо Соні ув очі і холодно всміхається.
– Тату, я хочу додому, – смикає Соня тата за рукав.
– Чого раптом? – дивується тато. – Фільм же ще не скінчився.
– Хочу, – повторює Соня.
Тато бере Соню за руку:
– О..
Цілує її в лоба.
– Та ти гаряча. У тебе температура піднімається, Сонечко.
Соня заплющує очі. Снігова Королева дивиться на неї і недобро усміхається. Соні стає дуже холодно.
У півсні Соня виходить із татом із кінотеатру, сідає в машину.
– Тобе морозить, Сонечко? – дбайливо питає тато. – Ми вже їдемо, вже їдемо додому.
Снігова Королева височіє над Сонею. Дивиться на наї згори. Її шати із тонкого білого шовку. Сто спідниць і сто плащів. І вітер несе їх. І розсипає довкола сніг і друзки сяйливого льоду. В долонях Снігова Королева тримає чорну птаху.
– Вона моя, – каже Снігова Королева. – Навіки моя. Не намагайся її повернути.
– Мамо, мамо, – шепоче Соня.
Вона відчуває, що тато несе її на руках. Чує звук їхнього дверного дзвінка. Крізь завивання снігової бурі чує татів голос:
– У неї піднялась температура.
І далеке мамине:
– О, Божечки, бідна…
– Мамо, мамочко, мамо, – шепоче Соня.
Крізь білу віхолу Соня іде вперед. Сніг сліпить її. Вітер кидає в обличчя слова Снігової Королеви:
– Твоя мама тепер належить мені! Геть, дівчисько!
– Мамо, мамочко, – шепоче Соня в такт своїм крокам. Іде вперед. І нікуди не дівається.
А потім Соні стає раптом тепло. Вона стає раптом сильна і велика. Така ж велика, як і Снігова Королева. А потім іще більша. Ніби у казці, сніг під її ногами тане. А там, де вона проходить, розквітають підсніжники. Від Соніного тепла Снігова Королева сіріє і блякне. І втікає від Соні брудними потічками вусібіч. Чорна птаха сідає Соні на плече і торкається її щоки дзьобом.
– Перестань бути птахою, – каже Соня.
– Що? – здивовано питає мама. – Якою птахою? Тобі наснилось щось?
Соня розплющує очі і бачить маму. Мама усміхається:
– Моє Сонечко. Ти прокинулась. Яка ж я рада тебе бачити.
Соні приємно це чути. А ще їй подобається сонячний зайчик, який сидить на маминій щоці.
– Я перестану бути птахою, – зі сміхом каже мама. – Якщо ти просиш. Ніколи не буду.
Скажи, а хом’яком мені можна бути?

 

новенька монетка January 17, 2015

Ну, ось вони і готові, ілюстрації до мого оповіданнячка “Монетка“. Ілюстраторка Анна Сарвіра – чарівниця, справжнісінка-найсправжнісінька, а не в якомусь там переносному значенні. Я би вам загадала впізнати, що то за місце зображене нижче, але його ж не можна ні з чим сплутати. Там, до речі, якщо трошки пройти в протилежний від Ромка з татом бік, знаходилась моя перша постійна робота.

Розворот майбутньої  книжки "Монетка"

Розворот майбутньої книжки “Монетка”

Із анотації: “Малий Ромко згубив монетку, але журився зовсім недовго. Адже натомість він здобув дещо набагато цінніше. Книжка-картинка українською та англійською мовами розповідає про неймовірне в буденному й показує, як дрібка гумору та фантазії робить особливим звичайнісінький день“.

Книжечка от-от вийде друком у видавництві “Братське” завдяки натхненній праці Юлії Березенко, Оксани Лущевської і Валентини Вздульської. Кажуть, придбати її можна буде уже з лютого.

 

король під горою March 2, 2013

Сенсація! На Канівщині студентові відкрилось майбутнє України

Померлий учора від невідомої хвороби у канівській лікарні студент-географ Іван Тельченко знайшов у Чернечій горі, також відомій як Тарасова гора, таємничу печеру.

Нещодавно до приймального відділення Канівської центральної районної лікарні було доставлено студента георгафічного факультету Київського державного університета ім. Т.Г. Шевченка Івана Тельченка. За словами персонала лікарні, він прибув у важкому стані, причини якого встановити до сьогодні не вдалося. Іван не міг ходити, його волосся і нігті росли настільки інтенсивно, що це було видно неозброєним оком. За кілька годин стало очевидно, що 20-річний хлопць старішає з феноменальною швидкістю. Викликати до лікарні рідних або друзів хворий катерогично відмовився. Натомість він постійно вимагав, щоб хтось вислухав, що із ним трапилось і щоб розмова неодмінно була записана на диктофон або знята на камеру.

За словами співробітника канівської міської газети “Дніпрова Зірка” Олекси Перебратенка, якого викликали до Івана працівники лікарні, студент-геолог розказав, що портрапив в район Чернечої гори в рамках учбової практики: разом з однокурсниками вони мали вивчати особливості геологічної будови Канівської дислокації. Друзі вирішили пожартувати над Іваном і коли він, випивши зайвого, заснув під час наукової вилазки, залишили його самого і повернулись на базу. Прокинувся Іван глибоко вночі. За його словами, він не дуже добре почувався і сердився на товаришів, але точно знав, де знаходиться і як дістатись до бази, адже встиг неодноразово побувати у тому місці.
Попри власну впевненість Іван заблукав. Точно вказати, скільки часу він намагався знайти дорогу до бази, Іван не зміг. Врешті він вийшов до гори, яка здалась йому знайомою: на її вершині височів пам’ятник великому поетові. Іван зрадів і вирішив, що дочекається ранку, а тоді, як почнуть ходити автобуси, швидко дістанеться своєї бази.
Несподівано Іван побачив у схилі гори прихований за бетоном монументу темний отвір. Дивні звуки долинали звідти: ніби хтось рівно і глибоко дихав. “Якась невідома сила потягла мене туди,” – розказав потім хлопець. Залізши до отвору, який виявився входом до величезних розмірів печери, Іван побачив фантастичну картину: прямо перед ним на богатирському стільці, одягнутий в кожух і високу хутряну шапку сидів Великий Кобзар. Голова його в глибокому сні похилилась на груди, руки були складені на колінах. Вуса, вирослі за часи кількасотлінього сну, густо оповили стілець, і, наче коріння велікого дуба, розповзлись по підлозі печери. Тарас глибоко дихав, і ніби вітер гуляв печерою від того подиху.
Раптом Кобзар відкрив очі. Він підняв голову і глибоко зітхнув. Стіни печери руху затремтіли, зі стелі посипався пісок. Побачивши Івана, який від переляку впав на коліна і став хреститись, Тарас голосом, подібним до грому небесного, спитав: “А чи голосний сьогодні тік води Дніпрової, парубче? Чи добре чути, як реве ревучий?” “Чути, батьку,” – не знати як відповів закляклий Іван. “Тоді ще не прийшов мій час” – відповів Великий Кобзар. Важкі повіки його опустились і, засинаючи, він повелів Іванові: “Іди!”
Хлопець щодуху побіг геть із печери, і щойно вибравшись на поверхню, втратив свідомість. До тями він прийшов уже в лікарні, куди його доставила викликана працівниками музею “Тарасова світлиця” швидка.
За три дні Іван помер у Канівській лікарні, маючи вигляд 90-літнього старого. Його тіло було переправлене до Києва для подальшого розтину і дослідження. Наразі точні причини смерті студента невідомі. Запис розмови Івана Тельченка з журналістом Олексою Перебратенком було передано для вивчення до слідчої лабораторії СБУ. Сам пан Олекса уж встиг дати свідчення, а у короткому інтерв’ю для телеканалу Інтер заявив, що збирається очолити Церкву Великого Кобзаря, яка вивчатиме неосяжний спадок великого поета, плекатиме його ідеї і чекатиме на той день, коли Тарас прокинеться від свого чарівного сну під Чернечою горою і стане на захист знедоленої і занедбаної синами-манкуртами Неньки-України. “І полине кров ворожа…” – завершив свою заяву пан Перебратенко.
Допоки причини смерті Івана Тельченка не встановлені, громадянам радять відкласти свої прогулянки до Чернечої гори.

Матеріал підготував
Герман Грімченко

(Навіяло оце статтею про мотив “короля під горою” з Вікі, а особливо списком героїв, де поруч з королем Артуром, Карлом Великим, трьомя Теллями, Вацлавом Святим і Ефеськими отроками з’являється… Угу, він.)

 

Айседора Дункан и кит February 10, 2013

В продолжение любимой темы про ЖЗЛ.

Айседора Дункан и Кит
Айседора Дункан утром пила чай на кухне. Чай был остывший, а чашка – с синими горошками. Айседора глядела в чашку и думала не знать о чем – о зиме, видимо, о сугробах в человеческий рост и о дворнике Воропаеве, в полтора человеческих роста детине, которого в такую рань леший дернул оббивать лед со ступеней парадной. Гадина, думала Айседора. Вдруг из-под радужной пленки, которой уже подернулся холодный чай, показалась китовья морда. Кит вынырнул и снова скрылся в черных глубинах чашки. Айседоре даже показалось, что на спине у него звонили колокола Китеж-града. Вот дрянь, подумала Айседора, привидится же. И вылила чай в раковину.
Айседора Дункан была женщина необыкновенная и во всех отношениях интересная. Правда, приятная не всем. Соседям, например, не очень приятная. Главным образом из-за странной своей привычки во весь голос распевать Марсельезу в ванной. У соседки ее Аглаи Ивановны ребенок маленький каждый раз от пения будился. А у Настасьи Филипповны кошка этих звуков на дух не выносила и карабкалась от них на гардину, от чего гардина приобрела вид поношенный и ненарядный. И Настасья Филипповна такого простить Айседоре никак не могла. Дворник же Воропаев наоборот совсем против пения не возражал – приникал ухом к стене и замирал, сжимая тонкими аристократическими пальцами метлу, и так, словно завороженный, всю Марсельезу выстаивал.
Сегодня вдруг Айседора пришла к нему в дворницкую и бутылку самогону с собой принесла.
– Давайте, – говорит, – выпьем, Варфоломей… как вас по батюшке?
– Андронович.
– Давайте, – говорит, – выпьем, Варфоломей Андронович, за ваше здоровье. И за мое. И за всех наших тут с вами ближних. И за упокой души бедного моего песика старенького, который давно уж издох, бедолага. И за старый дом мой. И за…
– Давайте, давайте, – выхватил у нее бутылку Воропаев.
Выпив, Айседора занюхала рукавом и, всхлипнув, осела на табурет. Осела и уставилась в одну точку. Воропаев даже смутился от сложившейся ситуации и затянувшегося неловкого молчания. Но предпринять ничего не успел, Айседора вскочила, засобиралась, а выходя за двери сказала:
– Руки у вас какие, Варфоломей Андронович, тонкие, аристократические, но вот морда напротив, отнюдь даже и нет.
И ушла. Воропаев тогда виду не подал, но почувствовал себя уязвленным в самое сердце. Морда, поди ж ты…
На лестничной клетке Айседора повстречала Настасью Филипповну.
– Вы мне, дорогуша, кошку снова напугали.
– Черт бы с ней, с вашей кошкой, Настасья Филипповна. Вы, скажите, газеты читаете?
– Полно вам, Айседора Иосифовна, какие уж тут газеты. Ох, да от вас самогоном пахнет. Ай-ай-ай, ну что вы! Такая эффектная женщина – и вдруг самогоном. Шли бы вы домой.
Айседора почувствовала себя уязвленной, возможно, что и в самое сердце. Резко развернувшись, она бросилась прочь из парадной, выскочила во двор и побежала по тщательно очищенной Воропаевым ото льда и снега дорожке. Гадина, думала Айседора, ведь так хочется по сугробам, которые в человеческий рост, и чтоб ветер в лицо и слезы на глазах застывали. Бедный мой песик старенький, вспомнила она вдруг.

На следущий день Айседора, подхватившая накануне от глупой своей беготни простуду, пила чай на кухне. Чай был остывший, и Айседора сама не понимала, зачем ей его пить. Для простуды же теплый чай пьют, думала она. Вдруг из-под радужной пленки, которой уже подернулся холодный чай, показалась китовья морда. Кит глянул на Айседору Дункан маленькими своими глазками и неожиданно низким голосом спросил:
– Скажите, вы газеты читаете? Когда уже весна, не пишут?

 

Кошка сдохла, хвост облез November 13, 2012

– У меня есть подружка, Ксюша, у нее всегда лицо такое, как будто у нее вчера кошка сдохла. Помнишь ее?
– Ну?
– Если бы не всегда у нее было такое лицо… Ну, в смысле, я бы сдержалась, может. Или как-то помягче все высказала, но ты же видел это ее лицо. Оно всегда такое. Я, правда, все равно сейчас думаю, что не нужно было так в лоб вываливать.
“Слушай”, говорю, “ну почему у тебя всегда такое выражение лица, как будто у тебя кошка вчера сдохла. Нет, ну правда, как будто бы ты ее очень любила и все такое, будто бы она рыжая была, пушистая. Приходила к тебе утром, залазила под одеяло и урчала. И шерсть от нее была по всему ковру. И дрянь твою растворимую с молоком она за тобой допивала из твоей чашки. Да ты не смотри на меня так, я как твою эту мину вижу, так и начинаю о кошке думать. Я ее уже не хуже тебя знаю, может, и лучше. А потом заболела кошара и померла. И ты вечером пошла ее закапывать на пустырь за домом. Выкопала детской лопаткой яму, и похоронила. А потом пришла домой плакать”.
“Да где б я взяла детскую лопатку? Что ты несешь вообще?”
“Не знаю”, говорю, “Может, соседи в подъезде потеряли. А может, ты ложкой копала, кто тебя знает. С таким-то лицом.
Вот я тебя сколько знаю? Ну, года четыре точно, да? И все время у тебя такое лицо, каждое утро. Гримаса такая, будто ты вчера на пустыре за домом кошку закапывала”.
“И зачем ты мне это говоришь? Что ты хочешь от меня услышать?”
“Да черт тебя знает. Что депрессия у тебя клиническая, что ты таблетки пьешь и к врачу ходишь. что тик у тебя, а на самом деле ты веселей некуда деваха. Ну или что любовник у тебя с двумя детьми и счастливым браком. Да хоть что нибудь. Ты поставь меня на свое место, я же умом понимаю, что не может у тебя кошка дохнуть каждый вечер. Тем более любимая. Рыжая. И на ушке одном беленькое пятнышко”.
“Слушай, пошли ко мне. Мне вчера бутылку отличного шампанского подарили. Любовник. (Тут она даже улыбнулась, если это можно так назвать) Расскажешь мне подробнее, какое у меня такое не такое лицо”.
Ну в общем мы поехали, я по дороге ей рассказала, как она рыжую бездыханную тушку заворачивает в мусорный пакет, потом в еще один, берет лопатку, – ну извини, ложку так ложку, – и идет за дом на пустырь. Она идет, несет пакет, а у кошки на шее бубенчик позвякивает.
“Да кто бы,” она мне, “на кошку стал бубенчик вешать? Что ты несешь?”
“Ты. На пятилетие ей подарила, от большой любви”.
Когда мы шли от остановки к дому, я уже ничего не говорила, молчала. Что тут уже добавишь.
Я раньше у нее не была никогда. Мы зашли к квартиру, сразу пошли на кухню чайник ставить и шампанское в морозилку класть.
“Ты представляешь себе, говорю, о каком выражении лица речь идет? Представляешь?”
А потом мы с готовым кофе двинули на балкон курить. И в комнате на ковре увидели мертвую кошку. Рыжую, с белым пятнышком на ухе.
Ксюха подошла, руку ей на пузо положила, а потом голову на меня подняла и говорит: “И что теперь делать? Пустыря у меня за домом нет”.
– И что ты сделала?
– Ничего. Пошла с ней вечером в рощу через дорогу, и похоронили там кошку. Я ее сама в пакет заворачивала.
– Сама? То-то я думаю, у тебя лицо сегодня такое.

 

Новий Захід-Схід в ефірі December 27, 2011

В ефір вийшло нове число Заходу-Сходу, святкове і присвячене дитячій літературі і дітям в літературі. Я, як завжди, доклалась до обкладинки, для якої мені на поталу віддала свою новорічну листівку художниця Юлія Косівчук. А ще у цьому числі вийшли моя казка про дівчинку Єву, яка боялась вовка, і переклади казочок Геннадія Циферова.

Захід-Схід

 

 
%d bloggers like this: