м'ятний чмих

дієслова та інші слова

король під горою March 2, 2013

Сенсація! На Канівщині студентові відкрилось майбутнє України

Померлий учора від невідомої хвороби у канівській лікарні студент-географ Іван Тельченко знайшов у Чернечій горі, також відомій як Тарасова гора, таємничу печеру.

Нещодавно до приймального відділення Канівської центральної районної лікарні було доставлено студента георгафічного факультету Київського державного університета ім. Т.Г. Шевченка Івана Тельченка. За словами персонала лікарні, він прибув у важкому стані, причини якого встановити до сьогодні не вдалося. Іван не міг ходити, його волосся і нігті росли настільки інтенсивно, що це було видно неозброєним оком. За кілька годин стало очевидно, що 20-річний хлопць старішає з феноменальною швидкістю. Викликати до лікарні рідних або друзів хворий катерогично відмовився. Натомість він постійно вимагав, щоб хтось вислухав, що із ним трапилось і щоб розмова неодмінно була записана на диктофон або знята на камеру.

За словами співробітника канівської міської газети “Дніпрова Зірка” Олекси Перебратенка, якого викликали до Івана працівники лікарні, студент-геолог розказав, що портрапив в район Чернечої гори в рамках учбової практики: разом з однокурсниками вони мали вивчати особливості геологічної будови Канівської дислокації. Друзі вирішили пожартувати над Іваном і коли він, випивши зайвого, заснув під час наукової вилазки, залишили його самого і повернулись на базу. Прокинувся Іван глибоко вночі. За його словами, він не дуже добре почувався і сердився на товаришів, але точно знав, де знаходиться і як дістатись до бази, адже встиг неодноразово побувати у тому місці.
Попри власну впевненість Іван заблукав. Точно вказати, скільки часу він намагався знайти дорогу до бази, Іван не зміг. Врешті він вийшов до гори, яка здалась йому знайомою: на її вершині височів пам’ятник великому поетові. Іван зрадів і вирішив, що дочекається ранку, а тоді, як почнуть ходити автобуси, швидко дістанеться своєї бази.
Несподівано Іван побачив у схилі гори прихований за бетоном монументу темний отвір. Дивні звуки долинали звідти: ніби хтось рівно і глибоко дихав. “Якась невідома сила потягла мене туди,” – розказав потім хлопець. Залізши до отвору, який виявився входом до величезних розмірів печери, Іван побачив фантастичну картину: прямо перед ним на богатирському стільці, одягнутий в кожух і високу хутряну шапку сидів Великий Кобзар. Голова його в глибокому сні похилилась на груди, руки були складені на колінах. Вуса, вирослі за часи кількасотлінього сну, густо оповили стілець, і, наче коріння велікого дуба, розповзлись по підлозі печери. Тарас глибоко дихав, і ніби вітер гуляв печерою від того подиху.
Раптом Кобзар відкрив очі. Він підняв голову і глибоко зітхнув. Стіни печери руху затремтіли, зі стелі посипався пісок. Побачивши Івана, який від переляку впав на коліна і став хреститись, Тарас голосом, подібним до грому небесного, спитав: “А чи голосний сьогодні тік води Дніпрової, парубче? Чи добре чути, як реве ревучий?” “Чути, батьку,” – не знати як відповів закляклий Іван. “Тоді ще не прийшов мій час” – відповів Великий Кобзар. Важкі повіки його опустились і, засинаючи, він повелів Іванові: “Іди!”
Хлопець щодуху побіг геть із печери, і щойно вибравшись на поверхню, втратив свідомість. До тями він прийшов уже в лікарні, куди його доставила викликана працівниками музею “Тарасова світлиця” швидка.
За три дні Іван помер у Канівській лікарні, маючи вигляд 90-літнього старого. Його тіло було переправлене до Києва для подальшого розтину і дослідження. Наразі точні причини смерті студента невідомі. Запис розмови Івана Тельченка з журналістом Олексою Перебратенком було передано для вивчення до слідчої лабораторії СБУ. Сам пан Олекса уж встиг дати свідчення, а у короткому інтерв’ю для телеканалу Інтер заявив, що збирається очолити Церкву Великого Кобзаря, яка вивчатиме неосяжний спадок великого поета, плекатиме його ідеї і чекатиме на той день, коли Тарас прокинеться від свого чарівного сну під Чернечою горою і стане на захист знедоленої і занедбаної синами-манкуртами Неньки-України. “І полине кров ворожа…” – завершив свою заяву пан Перебратенко.
Допоки причини смерті Івана Тельченка не встановлені, громадянам радять відкласти свої прогулянки до Чернечої гори.

Матеріал підготував
Герман Грімченко

(Навіяло оце статтею про мотив “короля під горою” з Вікі, а особливо списком героїв, де поруч з королем Артуром, Карлом Великим, трьомя Теллями, Вацлавом Святим і Ефеськими отроками з’являється… Угу, він.)

Advertisements
 

Айседора Дункан и кит February 10, 2013

В продолжение любимой темы про ЖЗЛ.

Айседора Дункан и Кит
Айседора Дункан утром пила чай на кухне. Чай был остывший, а чашка – с синими горошками. Айседора глядела в чашку и думала не знать о чем – о зиме, видимо, о сугробах в человеческий рост и о дворнике Воропаеве, в полтора человеческих роста детине, которого в такую рань леший дернул оббивать лед со ступеней парадной. Гадина, думала Айседора. Вдруг из-под радужной пленки, которой уже подернулся холодный чай, показалась китовья морда. Кит вынырнул и снова скрылся в черных глубинах чашки. Айседоре даже показалось, что на спине у него звонили колокола Китеж-града. Вот дрянь, подумала Айседора, привидится же. И вылила чай в раковину.
Айседора Дункан была женщина необыкновенная и во всех отношениях интересная. Правда, приятная не всем. Соседям, например, не очень приятная. Главным образом из-за странной своей привычки во весь голос распевать Марсельезу в ванной. У соседки ее Аглаи Ивановны ребенок маленький каждый раз от пения будился. А у Настасьи Филипповны кошка этих звуков на дух не выносила и карабкалась от них на гардину, от чего гардина приобрела вид поношенный и ненарядный. И Настасья Филипповна такого простить Айседоре никак не могла. Дворник же Воропаев наоборот совсем против пения не возражал – приникал ухом к стене и замирал, сжимая тонкими аристократическими пальцами метлу, и так, словно завороженный, всю Марсельезу выстаивал.
Сегодня вдруг Айседора пришла к нему в дворницкую и бутылку самогону с собой принесла.
– Давайте, – говорит, – выпьем, Варфоломей… как вас по батюшке?
– Андронович.
– Давайте, – говорит, – выпьем, Варфоломей Андронович, за ваше здоровье. И за мое. И за всех наших тут с вами ближних. И за упокой души бедного моего песика старенького, который давно уж издох, бедолага. И за старый дом мой. И за…
– Давайте, давайте, – выхватил у нее бутылку Воропаев.
Выпив, Айседора занюхала рукавом и, всхлипнув, осела на табурет. Осела и уставилась в одну точку. Воропаев даже смутился от сложившейся ситуации и затянувшегося неловкого молчания. Но предпринять ничего не успел, Айседора вскочила, засобиралась, а выходя за двери сказала:
– Руки у вас какие, Варфоломей Андронович, тонкие, аристократические, но вот морда напротив, отнюдь даже и нет.
И ушла. Воропаев тогда виду не подал, но почувствовал себя уязвленным в самое сердце. Морда, поди ж ты…
На лестничной клетке Айседора повстречала Настасью Филипповну.
– Вы мне, дорогуша, кошку снова напугали.
– Черт бы с ней, с вашей кошкой, Настасья Филипповна. Вы, скажите, газеты читаете?
– Полно вам, Айседора Иосифовна, какие уж тут газеты. Ох, да от вас самогоном пахнет. Ай-ай-ай, ну что вы! Такая эффектная женщина – и вдруг самогоном. Шли бы вы домой.
Айседора почувствовала себя уязвленной, возможно, что и в самое сердце. Резко развернувшись, она бросилась прочь из парадной, выскочила во двор и побежала по тщательно очищенной Воропаевым ото льда и снега дорожке. Гадина, думала Айседора, ведь так хочется по сугробам, которые в человеческий рост, и чтоб ветер в лицо и слезы на глазах застывали. Бедный мой песик старенький, вспомнила она вдруг.

На следущий день Айседора, подхватившая накануне от глупой своей беготни простуду, пила чай на кухне. Чай был остывший, и Айседора сама не понимала, зачем ей его пить. Для простуды же теплый чай пьют, думала она. Вдруг из-под радужной пленки, которой уже подернулся холодный чай, показалась китовья морда. Кит глянул на Айседору Дункан маленькими своими глазками и неожиданно низким голосом спросил:
– Скажите, вы газеты читаете? Когда уже весна, не пишут?

 

четверостишие о внезапности любовного чувства March 17, 2011

надежда крупская с тоской глядит в окно:
погода пакость, да и жизнь говно.
но по двору кругами ходит слон.
и наде крупской симпатичен он.

 

ЖжжжЗззззээЛллллл February 25, 2011

однажды есенин сергей
гонял во дворе голубей
с ним вместе платонов андрей
гонял во дворе голубей
их увидел иосиф бродский:
“вы ведете себя по-скотски!
нельзя гонять голубей,
дорогие андрей и сергей!
вы, раз уж зашел разговор,
покрасили б лучше забор”.
эту речь слышал лев гумилев:
“иосиф, ты с ними суров.
пусть гоняют себе голубей,
ты их не ругай и не бей”.
вмешался виталий бианки:
“все лучше, чем пьянки-гулянки”
прискакала ахматова анна:
“гонять голубей негуманно!”
услышал их черный саша:
“я забор лучше сам покрашу!”
“их к забору нельзя подпускать”
пояснил вознесенский “‘блять’
они написали на нем,
когда их просили вдвоем
быстро покрасить забор”
и пока продолжался спор
беззаботно гонял голубей
во дворе есенин сергей
с ним вместе платонов андрей
гонял во дворе голубей

 

печальнейшая история о несчастном графе толстом и его верном жирафе по имени иннокентий петрович February 21, 2010

верхом на жирафе ловить рыжих кошек
отправился граф лев тостой.
поймаю, он думал, немножечко кошек
и буду к обеду домой

но кошки забрались от графа на крышу
повыше, чем графский жираф,
и, сидя на крыше, бесстыдно дразнили
толстого. обиделся граф!

верхом на жирафе граф строго на север
в ближайший лесок поскакал,
и там в тишине очень горько он плакал,
а после малину искал.

 

в здоровому тєлі здоровий моск January 31, 2007

Поки моє тєло потіє над нижнім пресом чи внутрішньою поверхнею стегна під томні завивання Таркана, моск робе отаке.

Слідчий із МУР і Фе де Соссюр
їли у ванній зі слив конфітюр.
Скажете плоский савецький гламур?
Так же всяке буває на межі культур!
Раз якось мила мадам Помпадур
купалася в річці, що зветься Амур,
думала, як із баранячих шкур
чешки пошити для гурту The Cure.
А Троцький, любитель античних скульптур,
бухав у готелі в Куала-Лумпур
із водіями трамваїв і фур
і в космос виходив на перекур.
Усяке буває на межі культур!

А оце моск виродив, поки я знаходилась в сарвангасані.

Коли дохтур Барменталь
розшукав святий Грааль
він налив його по вінця
майонезом провансаль.

І навіть під час вправ для легенів моск не заспокоювався.

А Зенон свої апорії
придумав у санаторії
для добувачів торію
в городі Євпаторії.

 

 
%d bloggers like this: