м'ятний чмих

дієслова та інші слова

большая перемена September 10, 2008

Один з моїх одногрупників (чи то пак однокласників) – близькосорокарічний марселець Мішель – щодня в обов’язковому порядку смикає мене за хвостик. Поруч із ним сидить трохи молодший за нього Арьє. Він постійно балакає на заняттях, і учителька каже: “Якщо твої діти поводяться вдома так само – ну це й балаган!” Ефраїм, хлопець з Базеля, постійно спить, поклавши голову на руки, а коли просинається зачинає демонструвати наявнясть своєї власної, незвичайної точки зору на будь-що. Кучерявий сивуватий Філіп щодня занудно сперечається з учителькою. Ребека стидається питати, коли чогось не розуміє. А Єгудіт – навпаки перепитує кожне слово, а отримавши відповідь бурмоче “тода, тода”; у неї неймовірно охайний почерк.

Advertisements
 

ритм September 1, 2008

Навесні мені робили операцію. Анестізіолог – кремезний дядько з цілковито слов’янським обличчям і прізвищем Шнайред чи Шварцерд – дуже переймався тим, як бьється моє серце. Він то називав якось по-своєму, але суть ось у чому: серце загалом бьється рівно і розмірено, але раз на скількись там секунд чи хвилин дає два удари поспіль, без відпочинку, а потім робить подвійну паузу. Збивається, затинається, поспішає, а тоді схоплюється – по-різному можна сказати. Доктор Шварцерд довго зітхав, добирав якісь спеціальні ліки, двічі ганяв мене робити метрові кардіограми, тоді знову зітхав і хитав головою. Симпатичний балакучий кардіолог сказав, що доктор Шварцерд завжди усе перебільшує.
Коли я прийшла до тями і трошки оговталась, мені розказали одну річ, про яку я думаю ось уже п’ять місяців: поки я була під анестезією, моє серце билось рівно. Тобто поки мій мозок спав, воно не затиналось, не поспішало і не сіпалось. Виходить, мій мозок змушує моє серце постійно робити одну й ту саму помилку. (Я знаю, що це абсолютно звичайне явище. Але ж відомо – речі найбільше дивують, коли відбуваються саме з тобою).
Я часто розмірковую, чи могла б я навчитись думати так, аби не збиватись з ритму. Особливо часто переймаюсь цим останні тижні, а надто – коли опиняюсь ввечері на пустому пляжі, сиджу біля води і дивлюся на хвилі, які одна за одною, спокійно і розмірено, проходять по піску. Мені здається, що можна з часом засвоїти цей природній красивий ритм, якщо багато дивитись на море. Або на зорі. Чи хмари. Чи дерева.

 

убей в себе жорж санд July 28, 2008

Всегда старалась бороться с одной кажущейся негативной чертой своего характера: стремлением быть правой, оправдяться хотя бы перед собой любой ценой, а когда это оправдание достигнуто – с радостью себя прощать, пуская побоку любые доказательства проступка. Нет, даже не прощать, просто не признавать за собой вины: если мотивы были правильны (как просто их придумывать задним числом, увязывать с собственными словами и поступками), о каком проступке может идти речь: все было сделано хорошо, и не моя вина, что кто-то оскорбился, кто-то стал несчастнее, кто-то что-то потерял. Это вина их или жизни, а я сделала, что могла. Неприятное свойство характера. А вот Жорж Санд (если верить мсье Моруа) прекрасно прожила с этой чертой всю жизнь. И, кажется, вовсе не собиралась с ней бороться.
Вообще, нрав у дамы был еще тот. Я совсем не увлекаюсь сравниванием себя с главными героями читаемых книг, но, как говориться, “что-то мне ссыкотно”. Хоть бери да верь в тяжелую длань Зодиака.

 

в савецкіє вріміна оооо April 11, 2008

Filed under: Uncategorized — mintsniff @ 5:34 pm
Tags:

От в дитинстві були кросворди – всім кросвордам кросворди. Один невеличкий десь на останній сторінці “Вечірнього Києва” чи “Смены”. І питання ж: найбільший супутник Юпітера, радянський фізик-ядерник, герой роману А.Дюма-ст. “Джузеппе Бальзамо, Або записки лікаря”. За такий берешся – спочатку впишеш, що зможеш, сама, тоді полізеш до атласів, довідників чи навіть підеш до бабусі шерстити “Детскую Энциклопедию”. І уже останній варіант, коли діржаться больше нєту сіл і ситуація тупикова, – до батьків. “Мамо-мамо, а хто такий видатний кубинський поет?”.
А ще в кожного кросворду був автор: внизу дрібненькими літерами обов’язково писало “склав такий то такий то”. Я навіть якийсь час мріяла бути складальником кросвордів. Так і бачила, як сидить благородний складальник, такий розумний-розумний, в окулярах, за великим письмовим столом темного дерева, весь обкладений книжками, і вимальовує красиву схемку для нового шедевру.
Та років до 10 моє захоплення кросвордами минуло, я перехотіла бути складальником, а захотіла – археологом, біологом або просто жити в індіанській резервації.
А зараз шо? “Гордость гусара”, три букви. Ага, я теж ніяк не могла здогадатись. Усы, оказуєцця.

 

лікарняні історії April 10, 2008

Filed under: Uncategorized — mintsniff @ 9:38 pm
Tags:

Перше хірургічне – не найприємнше місце. Воно дике, обшарпане та непривітне. Тут швидко втрачається відчуття часу і постійно хочеться спати. Інколи на сніданок дають сосиски, але й вони не смачні. З третьої до п’ятої у першому хірургічному тиха година.
З вікон першої палати першого хірургічного дуже добре видно вікна двох родзалів пологового будинку. Коли вночі хочаб в одному з них вмикають світло, то освітлюється уся перша палата. Можна лежати і дивитись, як довкола породіллі метушаться білі халати. А потім світло гасне. І усі починають гадати – хлопчик чи дівчинка. А тоді хтось каже – аби щасливе.

репліка віри василівни
А от ета раз, молодая була іще, когда било ж такоє цеє. Як вспомню. Зуб у мене ета сільно так було. Болів. Я ж до врача. А там дєвочка молодінька врач. Готовиться шота там дєлає своє. А я ета самоє страшно мені сил нєт. Нє знаю де ета самоє сібя дєть. Не повірите. Сижу главноє і думаю, успакаюю сібя: “От Зоя Космодемьянська скілько всьго витерпіла! Боса ж цеє по снігу ходила! А я шо?”. І сижу. А та дєвочка-врач дивиться так на мене і спрашує: “А чіго ви такая блєдна?” А я їй, надо ж таке, молода була: “Думаю, шо я Зоя Космодемьянська”.
репліка люди
Я жила раньше на Радужке. Так у меня там соседка была, старуха – артистка известная, заслуженная. Раньше в театре играла, была очень знаменитая. Живет там одна в трехкомнатной квартире. И совсем звезданутая. Чисто крыша съехала совсем. Она, прикинь, решила, что она Мальвина. Вот так вот щеки себе нарисует, глаза вот так, одна тушь, капец, губы вымажет помадой. Волосы в синий покарасит, бантищи тут такие. И ходит. Зимой, главное, в пальто, в колготах страшных и, офонареть, в туфлях. И все ходит. Пенсия у нее, прикинь, 5 тысяч. А она ходит, просится к кому-то поесть. Так что обидно – она ж никому квартиру свою не может переписать, не признают, падлы. Отойдет государству, прикинь. Трехкомнатная. У меня подружка там была на Радужке, Илонка. Все она эту артистку кормила. А потом ей рассказали такое. Капец.
репліка валентини миколаївни
Це тільки що кума дзвонила. Така в них історія, оце мені хто б розказав, на власні очі б не бачила, – не повірила б. Дід їхній, 82 роки, знайшов собі молодуху в іншому селі, покинув свою бабу. Пішов до тої з дому. І до дочки: купіть мені, каже там хату, нема де жити. А в них можливість є. То вони так: добре, кажуть, але запишем на когось зі своїх, з дітей. І збудували гарний такий дім, на два етажі, хороший. Та вона ж допетрала, що нічого з дідулі не получить, дзуськи. І оцеє він повернувся. Лежить, каже, в сараї, не встає зовсім. Баба його в дім не пускає. А він лежить без руху і пухне. Так оце Оксанка поїхала туди до них. Батько ж. Забрала його до райцентру, поклали в лікарню. Зараз оце дзвонила, то він уже в них дома, вже ходить сам потрошку. 82 роки! Уже би тримайтесь купи в такі роки. Так ні. Ну та він і раніше було діло гуляв.
репліка санітарки наді
Була мені нога! Ой була! Відрізали якомусь діду ногу. І тая оце, сука, звонить мені, каже “Надя, забери прийди ногу, віднеси ув маторку”. А це туди до моргу, там маторка, де оце все спалюють всі ті пендицити. Я їй “Ти шо! Ти мені пендицити даєш носить? А чо я маю ногу нести?! Не понесу!” І не понесла. А вранці іду мить операційну, коли дивлюсь, на підвіконні в кульку нога лежить. Я до завєдующего зразу. Тут, дівчата таке побачиш… Шо? Та й ду вже! Де? В маніпульції?! Зве уже, бачите. Зви-зви. Анікдот хочте?
Ввечері, десь близько 11 з коридору першого хірургічного зачинає лунати “Дорогу ветеранам! Зупинка 5-та палата!” Це Олександр Петрович і Павло Вікторович з палати ветеранів ВОВ катають одне одного на кріслі-каталці. Олександр Петрович везе Павла Вікторовича в один бік, а Павло Вікторович Олександра Петровича в інший. Павло Вікторович 36 років був директором школи, а Олександр Петрович ботанік, визначний, як каже Павло Вікторович. Іноді вони не катаються, а просто сидять у кріслах-каталках на коридорі.
іще репліка санітарки наді
А шо ще лишається, як сміятись? А? Та нє, нема в мене мужа. Воно ж кажуть, дівчата, що бабів зараз 60 просентів, а мужиків 40. І оно там кавалєри катаються, то ж вони теж ячейки займають. Я вчора, наче не було де 40 гривень діть, книжку собі купила. Як стать багатой, як зустріть любов. Прочитаю, буду,дівчата,іще розумніша. Така буду розумна!
Олександр Петрович і Павло Вікторович подовгу катаються коридором. Вони завжди поступаються візочком, коли бачать, що людина поганськи йде. А можуть навіть запропонувати підвезти: до туалету й назад.

 

прігради на путі к феншую March 21, 2008

Днями вправлялась у художньому ліпленні. Спочатку хотілось зробити шось таке концептуальне і красіве. Але нічого, крім хвігури, шо явно символізувала мої складні стосунки зі світом, самотність в соціумі, а простіше кажучи, дуже нагадувала кавалок лайна, не виходило.
Нада вчицця, подумала я, і розродилась ідеєю встановити в домі феншуйну гармонію: зліпити по парі усим одиноким тваринкам, які прикрашають собою полички, підвіконня і столи. Першою під руку потрапила мєгажаба. Це така дебела дерев’яна ропуха, шо трима в пащі паличку, якою, коли її звідти дістати, мона видобувати з потвори цілком натуральне квакання. Коротше кажучи, поставила я перед собою цю мєгажабу у вигідному ракусі і заходилась ліпити глиняне жабенятко. Зліпила йому голову, спинку, задні лапки, дупу, передні лапки, очки наколупала на пиці… Поклала перед собою і милуюсь. Натуральний кавалок лайна. Не відрізниш.
Ладна. Треба, мабуть, іти від зовсім простого. Наступною моєю жертвою став керамічний песик-дзвоник – тупо дзвоник, до якого пришпандьорені хвіст, вуха і морда. Простіше нема куди. До того ж матеріал той самий. На песика-голема пішло 2 години, коробочка від зубочисток у ролі форми і купа зусиль.
Ні, песику-1 не довелось ділити свою поличку з кутастим невігласом з вухами різного розміру. Бо невігласа на ранок знайшли на підвіконні страшенно потрісканим. Мабуть, не можна ліпити з тої маси порожнисті форми. Такі діла.

 

криваве попурі February 15, 2008

Filed under: Uncategorized — mintsniff @ 1:52 pm
Tags: ,
Продавати кров, кишки і домашню ковбасу суворо заборонено!
Адміністрація Житнього ринку

Якось на коброву ферму, що неподалік Паттаї в Тайланді, привезли невеличку групу туристів – директора великого нижньоновгородського заводу разом з трьома його “правими руками”. “Сколько крови пили, но эта – самая вкусная!” – поділився директор після дегустації крові кобр.
— Ну, а что там еще есть, в этом запахе? — спросил Роберт Джордан. Пилар насмешливо посмотрела на него, с гордостью вспоминая свои путешествия. — Учись, Ingles, учись. Правильно делаешь. Учись. Так вот, после того, что тебе ведено было сделать на пароходе, сойди рано утром вниз, к Толедскому мосту в Мадриде, и остановись около matadero. Стой там на мостовой, мокрой от тумана, который наползает с Мансанареса, и дожидайся старух, что ходят до рассвета пить кровь убитой скотины. Выйдет такая старуха из matadero, кутаясь в шаль, и лицо у нее будет серое, глаза пустые, а на подбородке и на скулах торчит пучками старческая поросль, точно на проросшей горошине, — не щетина, а белесые ростки на омертвелой, восковой коже. И ты, Ingles, обними ее покрепче, прижми к себе и поцелуй в губы, и тогда ты узнаешь вторую составную часть этого запаха.
Суп зі свинячою кров’ю та тельбухами, який, до речі, так полюбляють їсти на сніданок китайці, що його нерідко називають “китайським”, – це зазвичай суміш шматочків кишок, шлунка, термічно обробленої, згорнутої, крові, свинини та овочів. Як додаткові інгрідієнти до супу пропонуються варений рис, кульки тофу, кілечки перцю чилі, соєвий соус, зелень тощо. Інколи необізнані європейці вважають шматочки крові за сирі тельбухи. А у Швеції суп з гусячої крові називають “svartsoppa”, чорний суп. Це традиційна страва для вечері напередодні Дня св. Мартина, який святкують 11 листопада. Колись у цей день стрибали через вогница.

 

 
%d bloggers like this: