м'ятний чмих

дієслова та інші слова

новий Захід-Схід July 4, 2013

Побачило світ нове число Заходу-Сходу. Для моїх обкладинкових спроб щедро надала свою роботу “Пристрасті на книжковій полиці” чудова Олена Левська, за що їй велика подяка. Цікавинки номеру: чотири переклади “Помаранча” Костянтина Москальця, вірші Катріни Хаддад і Вікторії Осташ, уривок з англійського перекладу “Сарабанди банди Сари” Лариси Денисенко, Галина Посвятовська і Розе Ауслєндер українською та іще багато різного і хорошого.

Нове 19-е число ZAHID-SHID.net "Ex Libris"

Нове 19-е число ZAHID-SHID.net “Ex Libris”

А ось тут можна прочитати кілька моїх віршів. Далі один з них.

Вівчар

загорнувшись у теплу шерсть
огорнувшись важким мурколивим кожухом
у повній темряві закритих очей
грає на сопілку
виграє на сопілці сумну мелодію вологого осіннього ранку
такого
коли у повітрі висять краплини води
коли водяний пил сідає на вії
коли запах води сідає в легенях
коли не пьють – просто глибоко дихають, бо повіря усуціль – краплини води

сопілкова мелодія витікає з-під пальців і лине
понад травою, що уже травою не пахне, і лине
попід небом, якого уже не видно, і лине
безслідно
а чи
злегле листя надійно ховає сліди до наступних дощів

притулившись спиною до дерева, що воно насмокталось води
до стовбура його вогкого і чорного
грає на сопілку і чує
як отара його розбрідається
отара його рветься, розлітається, лине за вітром,
отара легка, а хмари – ні, отара легка
її вівці плинуть
одна по одній ідуть: по тій самій бездушній траві
попід небом небесним
і злегле листя ковтає один по одному їхні сліди

І куди ж ви, овечки мої,
куди ж ви, дітки мої,
куди

плаче сопілка з-під вуст і з-під пальців
а в кожусі наважливо тепло, нав’язливо
важко
отак припинити грати
отак підняти повіки
бо на кожній із них – по хмарі, під кожною з них – по хмарі
а у грудях
яблука,
яблука,
яблука і страшно
бо звідки ж знаття
з-під чиїх ото пальців лине безслідно
шепотлива мелодія
що не лишає слідів на траві і злеглому листі
з-під чиїх ото пальців,
від чийого то подиху

куди ж ви, овечки мої,
куди ж ви, дітки мої,
куди

 

про пташок October 9, 2012

…давніше, років з дванадцять тому, ці самі опудала стояли на книжковій шафі в нашому дитячому садку; тоді мені дуже кортіло поторкати їх руками, але вихователька чомусь не дозволяла, а я був перконаний, що коли візьму їх, притулю до грудей, подихаю на них, погладжу, то птахи і білочки стрепенуться, затьхкають, закаркають, защебечуть, почнуть літати і бігати по всьому садку, а ми будемо радіти і ловити їх, і бавитисяз ними в жмурки; інколи мені це снилося. Коли батько був п’яний, а мама працювала у другу зміну, мене нікому було забрати з садка і я допізна сидів серед цих птахів і білочок разом з нянею сторожихою, але вона теж не дозволяла брати опудала до рук, а потім одного разу дозволила, і я, насилу стримуючи внутрішній трем, почав обережно гладити по голові оцього маленького шпачка, дихаючи йому в скляні очі, які заходилися туманом, але вони не оживали, ні сороки-білобокі, ні галки, як я не говорив до них, якими пестливими іменами не кликав, ретельно наслідуючи маму, що вміла говорити і з собаками, і з котами, і з птахами, такою характерною інтонацією, якої я тепер не можу відтворити. (Костянтин Москалець “Вечірній мед”)

Відтоді я повністю збайдужів до всіх на світі опудал, назавжди,” закінчує (дуже, насправді, по-чоловічому) письменник цю оповідь. А на мене це навіть і не оповідь, не уривок з роману, це вірш, пісня про оту безкінечну безмежну радість, яка день за днем, місяць за місяцем потроху ізникає з дитячих очей, про гріхи батьків, за які платиться по повній, і про безапеляцийну невідворотність реальності (від якої не захистиш, хоч би як хотіла – бо ж ти усього лише людина, яка навіть не подужає вчасно опинитись поруч, і зовсім, зовсім не чарівниця, що вміє своїми характерними примовляннями обертати опудалка на живих пташок).

 

запах снігу January 13, 2012

Костянтин Москалець
О, зроби мені очі

В потрійних небесах денний Париж кочує,
так – високо, так – поруч, так – внизу.
Сліпе дівчисько смутні кроки чує
до веретена в трікутній груді.

В подвійних небесах нічний Париж –
як дивний знак на лицях у сліпої,
його проставить рук чужих стрімке тепло;
ти спи в незнаному донині супокої,

а вранці на рум’яний сніг поглянеш –
чужі сліди засвідчать сотворенність
того, що бачиш ти. Білизна, хмари,
художник у худесенькім вікні
на тебе дивиться – струнку і сірооку,
з серцями в незакінченій груді.

Це до мене доїхали “Мисливці на снігу” Костянтина Москальця. Книжка справді пахне снігом, деякі сторінки – білим і хрустким, але більшість таким, яким він найчастіше буває в Україні: вологим і важким, ніби гранульованим, з крижаною шкоринкою. Та й почуття і картини, які виникають перед очима, також якісь дуже українські, не знаю як – кліматично, територіально чи світоглядно. І того тіні якихось давніх днів переді мною повставали.

 

 
%d bloggers like this: