м'ятний чмих

дієслова та інші слова

пульт February 21, 2010

Filed under: жить — mintsniff @ 8:18 am
Tags: , , ,

Всі ж бачили фільм “Пульт” чи “Клік”, чи як там він називався: де герой Адама Сендлера знайшов пульт для керування часом. Я уже давно і, скажімо прямо, нерідко мучусь питанням: чому герой не зробив найприроднішого – не натис на паузу?..

Advertisements
 

есей для Марії January 15, 2010

(Цей есей писався на прохання Марії Шунь спеціально для “Антології авторського зарубіжжя“, в якій згодом і вийшов у світ)

Уже майже десята вечора. Мій синок, названий іменем одного з числених юдейських царів, спокійно спить у своєму ліжечку. Вікно його кімнати виходить на площу, посередині якої танцюють двійко вистрижених із зелені павичів. Над моїм вухом голосно цокає годинник із зозулькою, який колись так само голосно цокав в будинку чоловікового діда у Часов’ярі. Я знаю, що то був дуже веселий та гостинний дім. Я сиджу за великим обіднім столом і дивлюсь в екран ноутбука, думаючи про себе, про Ізраїль, про час і про вчинки. Переді мною стіна, прикрашена абстрактною репродукцієїю, а зліва – велике вікно, за ним місто: будинки, парки, дороги, сади, готелі, а за готелями – море (я знаю, що воно там, хоч його і не видно).
Чесно кажучи, я би ніколи не повірила, що так швидко звикну до моря. Що за лічені місяці воно перестане бути для мене щоденним магнітом, магією і світовою таємницею, а стане просто морем. Я уже цілковито спокійно можу сказати, що на пляжі нині буде вітер, а тому ми краще поїдемо гуляти деінде. І у мене вже викликають посмішку безумні туристи, які в зимні +20 біжать пошвидше зануритись в солоні зеленкуваті хвилі. Ні-ні, не зрозумійте мене неправильно: літній захід сонця над морем вартий того, аби просидіти кілька годин на пустіючому пляжі. Сто разів вартий. Але гостре замирання в грудях від шурхотіння води по піску, від запаху вітру, від особливого кольору зірок, які висять над принадними глибинами, кудись зникло цілковито безслідно. Могло так статись, що його злизали хвилі.
Магія віднайшлась в іншому. І я би ніколи не додумалась шукати її там, де випадково знайшла. Якщо навесні їхати від нашого будинку до нової промзони, то перед заїздом на міст, під яким іде залізнична колія, варто відкрити вікна авта і пригальмувати. А можна і зовсім зупинитись. Можна навіть вийти з машини і сісти в кількох кроках від дороги. Сісти, закрити очі і вдихнути на повні груди запах, яким, як на мене, може пахнути лише майбутнє – світле-світле, солодке-солодке, жадане-жадане, наче весняне небо.
А ще так пахнуть, коли квітнуть, цитрусові сади. Так пахнуть навіть кілька білих квіток на маленькому апельсиновому деревці. Як же вони пахнуть! У цьому запаху нитка солодка, нитка холодна, нитка золота – тонка грива коня, що він галопом мчить кудись ген-ген туди, де так хочеться побувати. І де обов’язково побуваєш. Чесне слово, коли-небудь обов’язково побуваєш.
Коли я вперше приїхала до Ізраїлю, була весна. Кілька днів ми тоді провели у Тель-Авіві. І через якусь чергову екскурсію я опинилась рано вранці на вузеньких вулицях одного зі старих тель-авівських районів (точніше не скажу – я досі абсолютно не знаю цього міста). Вулички прокидались. Продавці відчиняли крамниці: вони піднімали ролети, і маленькі, набиті різноманітними кольоровими товарами приміщення лишались цілковито без зовнішньої стіни. Деякі продавці витягали маленькі пластикові столики, стільці і всідались на тротуарі, деякі виносили з крамниць прилавки, стенди, стійки. Нечасті перехожі чимчикували у своїх справах, дехто зупинявся купити сигарет чи газету, обмінятись кількома фразами з торговцем. А кав’ярні уже давно працювали. Люди сиділи за маленькими столиками, пили хто еспресо, хто капучіно, хто «кафе-боц» з невеличкої склянки, вони читали, розмоляли, передивлялись щось з екранів своїх мобільників.
Повітря того ранку пахло кавою, свіжими булочками, морем і ще чимось невловимо прекрасним: невимовно прекрасним майбутнім – нитка солодка, нитка холодна, нитка золота. Того ранку, тієї миті я подумала, що дуже хочу повернутись до цієї країни.
Та, як казав Фідель, no todo en la revolución se huele a clavelinos. І був безмірно правий.
Першим ділом перестаєш бути снобом: «Ах, ну що ви, я ж інтилігентна людина широкої ерудиції, дипломи і досягнення, смаки та інтереси, тарам-та-ра-рам». Оце закінчується. Воно і зрозуміло: яка там широка ерудиція, коли читаєш по складах, говориш з акцентом і помилками, і не знаєш, як звали другого президента, третього премьєра і коли відбувалась передостання війна. За таких умов мимоволі стаєш гуманнішим: вчишся цінувати в людях не списки використаних джерел, а душевні якості.
Взагалі доводиться уважно поглянути на себе і спитати, чи ти і справді та людина, за яку себе маєш. Це питання стає рубом, бо на новому місці ти позбавлений історії. Тут неіснує тебе-першокласника, тебе-підлітка, немає людей, які б знали, ким ти був у 15, в 20, в 25. Твоя історія не відповість за тебе на питання, не виправдає тебе, не надасть об’єму твоїм вчинкам і бездіяльності. Ти являєшся людям – і собі – чистим сьогоденням, і воно наповнюється значеннями, на які ти, їйбо, не чекав.
Принаймні так це відбувається зі мною. Я вдивляюсь в лінії на своїй долоні і звітую собі в тому, що не стала розумнішою. Проблема, яка була складним ділом 10 років тому, не стала простішою зараз. Так, можна мати ілюзію, ніби помудрішав, коли вирішуєш щось раз і назавжди. А от якщо доводиться повертатись на ті самі точки вибору, які, здавалось би, проминув уже міцно і давно, стає ясно: можливість виправити помилки – то чудова нагода наробити нових.
Ізраїль дуже особлива країна. Древня і вражаюче молода. Багато в чому західна, але така невиправно східна. Дістатись сюди землею неможливо. Тут заведено мати багато дітей. Тут на площі завбільшки з Київську область вміщуються гори, дві пустелі, узбережжя трьох морів, без ліку священних місць та міст.
А яких тільки мов та їх сполучень не почуєш. Іврит та арабська, англійська усіх марок і розливів, французька, іспанська, угорська, румунська, шведська, російська, португальська, амхарська тощо і тощо. Усе це змішується і постає у цілковито фантастичні фігури.
– «Камон сава, Моріс!» – «Сава, барух а-шем!»
– «Дєточка, мотек, такшиві сюда!»
Свої випадкові зустрічі з українською я колекціоную, нумерую і складаю до окремої шухляди.
1. Центральна вулиця міста, доволі людно.
– Рідна мати моя, ти нооочей не доспаала, ти водила менеее у поля край села…
– О, так вы еще все помните!
– Ну конечно, Танечка, конечно.
2. Чи не єдиний у центрі міста таксофон.
– Нє, ну ти прикинь, і не заплатив, а я фігачив…
3. Той самий таксофон.
– Ох, я вже й не знаю, що робити, таке горе… (Плаче) Хоч би приїхала вона.
4. Набережна.
– Непогано тут. Море чудове, пляж такий красивий, тихо.
– Ну да. Тільки чим тобі в Турції гірше, я не розумію.
– Ну скільки ж можна – Турція-Єгипет-Єгипет-Турція!
5. Ринок.
– А абрикоси іще дорогі, так? Кама мішміш оле? Ого!
– Та ну і шо, купи, якщо хочеться.
6. Парк, 9 ранку.
– Ніч темна людей всіх потомлених скрила під чорні широкії крила…
Обертаюсь. Древня старенька читає своїй сидусі-філіпінці.
От, власне, і все. Я, звісно, не включаю до списку навмисні переходи у розмові, дзвінки друзів і україномовну рекламу, в комплекті з якою транслюються російські канали.
Останні я, до речі, волію не дивитись.

 

ще July 27, 2008

спека розтирає між жорстких своїх пучок тебе,
наче соковитий пахучий листок
– томата, герані, меліси, –
сік всотується до потемнілої шкіри.

перемазаною твоїм соком пучкою
спека лишає відбиток пальця мені
між брови.

тепер я чую, як пахне
соковите листя
томата, герані, меліси

 

Літо June 23, 2008

Літо наступило босою ступнею – з потрісканою, згрубілою, чорною від землі шкірою.
Літо обхопило за голову жилавою міцною рукою кольору молочного шоколаду і запахло озерною водою та потом.
Літо згрібло в оберемок і побігло так, що усе довкола попливло і засвистіло.
Літо перетворило твоє серце на шматок скам’янілого висохлого чорнозему.
Літо пильно дивиться тобі ув очі.
Головне – не відвести погляд.
Щоками течуть сльози. Пече.
Головне – не відвести погляд.

 

гудбай, гамерика, аа May 31, 2008

Муа трошки опублікували осьо тут, в діяспоріанській газеті “Час і події“. Дяка дівчатам із zahid_shid.

ЗІ Я б дуже хотіла розказати ще тут зараз якусь історію або просто так потеревенити. Але… якби це сказати. Таке стійке враження, що з моєї сторіночки в Книзі Сердець (чи Доль, чи Снів, чи як воно там у них називається) якась потойбічна істота зробила літачка та й пустила його за вітром. І він летить, летить – над полями, над лісами, над містами, залітає в хмарки, вилітає під сонячні промені, інколи навіть втрапляє під дощ. Нещодавно він був сів перепочити на лавочці у парку, але один п’ятирічний авіатор знов пустив його в політ. Посудіть самі, які можуть бути історії чи думки у паперового літачка.

 

чоловічки May 12, 2008

Filed under: заметки на полях — mintsniff @ 3:00 pm
Tags: ,

Мої чоловічки позагортались в байкові ковдри. Правий – в жовту, а лівий – в бузкову. Правий спить на животі, а лівий згорнувся калачиком. Правий трошки сопе, а лівому сняться бджоли. Їх звати Варфоломей Зірець і Варфоломей Зорок. Вони, лицарі світла і тіні, сплять, позагортавшись у байкові ковдри.

 

концепція Сепіра—Уорфа April 30, 2008

Самое преступное в браке не измена, а предательство. (А. Моруа “Жорж Санд”)
І як би це сказати українською, га?

 

 
%d bloggers like this: