м'ятний чмих

дієслова та інші слова

лист у пляшці October 26, 2010

Ну що вам казати… Опинитись під однією обкладинкою з одним з улюблених поетів молодості це так… кгм… як би його сказати… хвилююче.
Це я до чого, власне. Врешті решт авіапошта донесла до мене примірничок антології “АЗ, два, три… дванадцять – лист у пляшці”.
З цього приводу винесу з-під замка писаний для антологічного проекту есей. (Не те щоб про Нетанію було нічого написати, просто муа чогось не зрозуміла, що есей має бути про місто. Ну і ладно. Про Нетанію он Рєвякін співа і Омер Кляйн грає. Так що вона все одно оспівана 🙂

Флердоранж
Уже майже десята вечора. Мій синок, названий іменем одного з числених юдейських царів, спокійно спить у своєму ліжечку. Вікно його кімнати виходить на площу, посередині якої танцюють двійко вистрижених із зелені павичів. Над моїм вухом голосно цокає годинник із зозулькою, який колись так само голосно цокав в будинку чоловікового діда у Часов’ярі. Я знаю, що то був дуже веселий та гостинний дім. Я сиджу за великим обіднім столом і дивлюсь в екран ноутбука, думаючи про себе, про Ізраїль, про час і про вчинки. Переді мною стіна, прикрашена абстрактною репродукцієїю, а зліва – велике вікно, за ним місто: будинки, парки, дороги, сади, готелі, а за готелями – море (я знаю, що воно там, хоч його і не видно).
Чесно кажучи, я би ніколи не повірила, що так швидко звикну до моря. Що за лічені місяці воно перестане бути для мене щоденним магнітом, магією і світовою таємницею, а стане просто морем. Я уже цілковито спокійно можу сказати, що на пляжі нині буде вітер, а тому ми краще поїдемо гуляти деінде. І у мене вже викликають посмішку безумні туристи, які в зимні +20 біжать пошвидше зануритись в солоні зеленкуваті хвилі. Ні-ні, не зрозумійте мене неправильно: літній захід сонця над морем вартий того, аби просидіти кілька годин на пустіючому пляжі. Сто разів вартий. Але гостре замирання в грудях від шурхотіння води по піску, від запаху вітру, від особливого кольору зірок, які висять над принадними глибинами, кудись зникло цілковито безслідно. Могло так статись, що його злизали хвилі.
Магія віднайшлась в іншому. І я би ніколи не додумалась шукати її там, де випадково знайшла. Якщо навесні їхати від нашого будинку до нової промзони, то перед заїздом на міст, під яким іде залізнична колія, варто відкрити вікна авта і пригальмувати. А можна і зовсім зупинитись. Можна навіть вийти з машини і сісти в кількох кроках від дороги. Сісти, закрити очі і вдихнути на повні груди запах, яким, як на мене, може пахнути лише майбутнє – світле-світле, солодке-солодке, жадане-жадане, наче весняне небо.
А ще так пахнуть, коли квітнуть, цитрусові сади. Так пахнуть навіть кілька білих квіток на маленькому апельсиновому деревці. Як же вони пахнуть! У цьому запаху нитка солодка, нитка холодна, нитка золота – тонка грива коня, що він галопом мчить кудись ген-ген туди, де так хочеться побувати. І де обов’язково побуваєш. Чесне слово, коли-небудь обов’язково побуваєш.
Коли я вперше приїхала до Ізраїлю, була весна. Кілька днів ми тоді провели у Тель-Авіві. І через якусь чергову екскурсію я опинилась рано вранці на вузеньких вулицях одного зі старих тель-авівських районів (точніше не скажу – я досі абсолютно не знаю цього міста). Вулички прокидались. Продавці відчиняли крамниці: вони піднімали ролети, і маленькі, набиті різноманітними кольоровими товарами приміщення лишались цілковито без зовнішньої стіни. Деякі продавці витягали маленькі пластикові столики, стільці і всідались на тротуарі, деякі виносили з крамниць прилавки, стенди, стійки. Нечасті перехожі чимчикували у своїх справах, дехто зупинявся купити сигарет чи газету, обмінятись кількома фразами з торговцем. А кав’ярні уже давно працювали. Люди сиділи за маленькими столиками, пили хто еспресо, хто капучіно, хто «кафе-боц» з невеличкої склянки, вони читали, розмоляли, передивлялись щось з екранів своїх мобільників.
Повітря того ранку пахло кавою, свіжими булочками, морем і ще чимось невловимо прекрасним: невимовно прекрасним майбутнім – нитка солодка, нитка холодна, нитка золота. Того ранку, тієї миті я подумала, що дуже хочу повернутись до цієї країни.
Та, як казав Фідель, no todo en la revolución se huele a clavelinos. І був безмірно правий.
Першим ділом перестаєш бути снобом: «Ах, ну що ви, я ж інтилігентна людина широкої ерудиції, дипломи і досягнення, смаки та інтереси, тарам-та-ра-рам». Оце закінчується. Воно і зрозуміло: яка там широка ерудиція, коли читаєш по складах, говориш з акцентом і помилками, і не знаєш, як звали другого президента, третього премьєра і коли відбувалась передостання війна. За таких умов мимоволі стаєш гуманнішим: вчишся цінувати в людях не списки використаних джерел, а душевні якості.
Взагалі доводиться уважно поглянути на себе і спитати, чи ти і справді та людина, за яку себе маєш. Це питання стає рубом, бо на новому місці ти позбавлений історії. Тут неіснує тебе-першокласника, тебе-підлітка, немає людей, які б знали, ким ти був у 15, в 20, в 25. Твоя історія не відповість за тебе на питання, не виправдає тебе, не надасть об’єму твоїм вчинкам і бездіяльності. Ти являєшся людям – і собі – чистим сьогоденням, і воно наповнюється значеннями, на які ти, їйбо, не чекав.
Принаймні так це відбувається зі мною. Я вдивляюсь в лінії на своїй долоні і звітую собі в тому, що не стала розумнішою. Проблема, яка була складним ділом 10 років тому, не стала простішою зараз. Так, можна мати ілюзію, ніби помудрішав, коли вирішуєш щось раз і назавжди. А от якщо доводиться повертатись на ті самі точки вибору, які, здавалось би, проминув уже міцно і давно, стає ясно: можливість виправити помилки – то чудова нагода наробити нових.
Ізраїль дуже особлива країна. Древня і вражаюче молода. Багато в чому західна, але така невиправно східна. Дістатись сюди землею неможливо. Тут заведено мати багато дітей. Тут на площі завбільшки з Київську область вміщуються гори, дві пустелі, узбережжя трьох морів, без ліку священних місць та міст.
А яких тільки мов та їх сполучень не почуєш. Іврит та арабська, англійська усіх марок і розливів, французька, іспанська, угорська, румунська, шведська, російська, португальська, амхарська тощо і тощо. Усе це змішується і постає у цілковито фантастичні фігури.
– «Камон сава, Моріс!» – «Сава, барух а-шем!»
– «Дєточка, мотек, такшиві сюда!»
Свої випадкові зустрічі з українською я колекціоную, нумерую і складаю до окремої шухляди.
1. Центральна вулиця міста, доволі людно.
– Рідна мати моя, ти нооочей не доспаала, ти водила менеее у поля край села…
– О, так вы еще все помните!
– Ну конечно, Танечка, конечно.
2. Чи не єдиний у центрі міста таксофон.
– Нє, ну ти прикинь, і не заплатив, а я фігачив…
3. Той самий таксофон.
– Ох, я вже й не знаю, що робити, таке горе… (Плаче) Хоч би приїхала вона.
4. Набережна.
– Непогано тут. Море чудове, пляж такий красивий, тихо.
– Ну да. Тільки чим тобі в Турції гірше, я не розумію.
– Ну скільки ж можна – Турція-Єгипет-Єгипет-Турція!
5. Ринок.
– А абрикоси іще дорогі, так? Кама мішміш оле? Ого!
– Та ну і шо, купи, якщо хочеться.
6. Парк, 9 ранку.
– Ніч темна людей всіх потомлених скрила під чорні широкії крила…
Обертаюсь. Древня старенька читає своїй сидусі-філіпінці.
От, власне, і все. Я, звісно, не включаю до списку навмисні переходи у розмові, дзвінки друзів і україномовну рекламу, в комплекті з якою транслюються російські канали.
Останні я, до речі, волію не дивитись.

І ще є бажання ділитись звідтам текстами. Декого прямо наново для себе відкрила.

Advertisements
 

запис від 18.03.2009 March 18, 2009

Filed under: жить — mintsniff @ 4:02 pm
Tags: ,

Сьогодні на прехресті вулиць Шестиденної війни і Разіель сильно пахло барбарисками.

 

Старий, немовля і безхвостий кіт March 5, 2009

Filed under: длинные строчки — mintsniff @ 10:44 am
Tags: , ,

Позавчора я сиділа на набережній і дивилась, як заходить сонце. Позавчора небо було чисте і тепле, і сонце просто впало у воду, наче монета у фонтан. Це усі помітили. Кожен із щоденних спостерігачів заходу сонця на набережній: четверо пенсіонерів, молода жінка з візочком, я і безхвостий сірий кіт. Ми всі це помітили.
А тоді хтось (можливо, котрийсь із старих, або немовля, або навіть кіт), відчуваючи незавершеність дня, надмірно розбалакався і став розказувати мені про колеса душ. Я дивилась туди, де на дні моря мало б поблискувати сонце, і слухала про те, ніби у всіх душ є колеса. По справжньому колесу на кожній душі: великому, з товстими шпицями, залізному або дерев’яному. Такому, наче на древньому возі, або, може, пароплаві чи водяному млині, по колесу завбільшки з душу. Душа парує і бризкає, колесо крутиться.
А на колесі висить мовчазний і тихий спостерігач. Навряд чи він має очі і вуха, радше схожий на байдужого і сірого дощового черв’яка. Він нічого не важить, висить собі, а колесо крутиться, крутиться. Він просто черв’як, призначений спостерігати: він вміє забувати до невагомості, так, щоб тоді, колись, можливо, згадати… а може і ні.
Тут немовля притихло, або котрись зі старих важко зітхнув на всі груди, чи кіт – влігся перед моїми ногами, відвернувся від моря і прикрив очі.
Часом колеса спиняються. Душа випускає останню цівку пару і колесо стає: грубе, з товстими шпицями, без руху воно завжди залізне і велике, навіть більше за душу. Це вже буває навіть важко назвати душею – так, стале колесо.
Теж мені новина, подумала я. Я допила воду, засунула пляшку до кишені наплічника і зібралась іти. Теж мені новина.
І тоді спостерігач… старий глянув з-під лоба з цікавістю, немовля завелося бити кулачком по брязкальцях, підвішених на візочку, а кіт повернув до мене вуха і відкрив очі. Тоді спостерігач згадує разом усе, що бачив на своєму віку. Від спогадів він вмить стає важкий-преважкий, важчий за будь-які у світі колеса. Він підбирає свій хвіст, що обвивав усі шпиці сталого колеса і намотується цілим тілом на одну-єдину. Бачиш до чого йде? Та авжеж. (Здається, в цей самий момент я таки роздивилась сонце, вкинуте на дно моря вчорашнім днем, тому слухала не дуже уважно.) Під вагою спостерігача колесо робить оберт, ще один, і ще… Часом це допомагає. Часом трьох обертів вистачає, аби прокинутись. Не завжди, далеко не завжди, але часом…
Ну тебе, подумала я. Хтозна-що. Я взяла наплічник і пішла в бік темного пляжу. На пляжі парами і по одному бігали й ходили люди в спортивному вбранні. Дехто навіть підтягувався і качав прес на тренажерах. Трошки вище, над смугою пляжу світилось місто. А десь там, на дні моря лежало сьогоднішнє сонце.

 

і піду вже займусь чимось корисним November 7, 2008

Filed under: заметки на полях — mintsniff @ 7:35 pm
Tags: , ,

Я живу на вулиці Бері, названій на честь, вибачте, не знаю кого, але все збираюсь з’ясувати, а кварталом східніше, на проспекті Вайцман, названому на честь видатного діяча сіоніського руху (шось я таки знаю, да? це бо я читаю цілу книжку про назви вулиць, дуже цікаво, але в голові архімішанина), живе моя повна тезка. Я знайшла її в телефонному довіднику і дуже здивувалась. Справа в тому, що я ніколи в житті не бачила своєї повної тезки. Мабуть, для когось це звичне діло, а мені якось не доводилось. Я так і не наважилась їй зателефонувати.
– Добрий день, я така-то.
– І я така-то.
– Дуже приємно.
– І мені.
– Рада, що ви є. Бувайте, до зустрічі.
– Рада була чути. Бай.
Думаю, є такі люди, які часто зутрічають своїх тезок, то вони, мабуть, не роблять з того події. Але я і справді схвилювалась. Та я не буду їй телефонувати. Хіба придумаю, що б таке важливе ми могли з нею обговорити. А це навряд, бо я натурально лінуюсь говорити навіть з тими, з ким уже знайома. Особливо нудне заняття – розказувати щось вдруге. Я сьогодні вдень спробувала, і мені не сподобалось.

 

один переїзд рівний двом пожежам August 24, 2008

Стільки всього можна було б сфотографувати. І панію в крислатому червоному капелюшку, яка, сидячи на переносному стільчику на яскравозеленому газоні набережної, готувалась спостерігати захід сонця на морем. І двох древніх пань у візочках, що теревенили в затінку вкритого великими барвистими квітами куща, і двох їхніх, очевидно, тайських, нянь, які так само затято, але вже іншою мовою, голосно балакали у стареньких за спинами. І самі ті барвисті квіти. І ранкові білі столики на тротуарі біля кондитерської, і їхню публіку – гомінливих франкофонів – за споживанням хрестоматійних круасанів. І десятки парапланів, які майже нерухомо висять у вологому мареві над пінними хвилями. Але мені більше подобається просто дивитись.

 

 
%d bloggers like this: