м'ятний чмих

дієслова та інші слова

та ж не вдихнеш наповну December 9, 2012

Я нікуди не поспішаю.
Я відчуваю час – повільний.
Я відчуваю час – швидкий.
Нічого й нікого крім часу – і нас, двох в одному тілі.
Це не перлина, жінко.
Ти уже майже звикла
– до мушлі –
– заледве лишаєш щілину –
– промені на поверхні води –
– сенс тиші –
– сліди неба –
– одним оком.
Це не перлина, жінко. Це набагато складніше.

(Знайшла давній текст)

 

запах снігу January 13, 2012

Костянтин Москалець
О, зроби мені очі

В потрійних небесах денний Париж кочує,
так – високо, так – поруч, так – внизу.
Сліпе дівчисько смутні кроки чує
до веретена в трікутній груді.

В подвійних небесах нічний Париж –
як дивний знак на лицях у сліпої,
його проставить рук чужих стрімке тепло;
ти спи в незнаному донині супокої,

а вранці на рум’яний сніг поглянеш –
чужі сліди засвідчать сотворенність
того, що бачиш ти. Білизна, хмари,
художник у худесенькім вікні
на тебе дивиться – струнку і сірооку,
з серцями в незакінченій груді.

Це до мене доїхали “Мисливці на снігу” Костянтина Москальця. Книжка справді пахне снігом, деякі сторінки – білим і хрустким, але більшість таким, яким він найчастіше буває в Україні: вологим і важким, ніби гранульованим, з крижаною шкоринкою. Та й почуття і картини, які виникають перед очима, також якісь дуже українські, не знаю як – кліматично, територіально чи світоглядно. І того тіні якихось давніх днів переді мною повставали.

 

сплошная киноварь и вечное ненастье July 29, 2011

Гийом Апполинер

Акварелистка

(пер. А. Гелескула)

Сосредоточена и несколько бледна,
Ивонна с кисточкой садится у окна
И краски в чашечках рассеянно мешает.
Она художница сейчас. Она решает,
Что выбрать мастеру семи неполных лет.
Не сделать ли портрет сегодня? Но портрет
И долго рисовать, и надо, чтоб похоже.
Зверенка, может быть? Но с ним морока тоже.
И все, что движется, оставив на потом,
Ивонна думает и выбирает дом –
И час разумница колдует над картоном.
Картина кончена – вот домик на зеленом,
И безмятежнее, чем ясный детский взор,
Его окрестности, но там, над охрой гор
И кровью черепиц, такие в небе страсти,
Сплошная киноварь и вечное ненастье.
Мне тоже, глупенькая, не было семи,
Я тоже в локонах, как ты, играл с детьми
И, ветер вызвездив воздушными шарами,
Изображал дома в зеленой панораме,
Но небо, милая, когда мне было шесть,
Я синим-синим рисовал – таким как есть.

 

and seems to fear the stars August 22, 2010

Richard Aldington
Images

I

Like a gondola of green scented fruits
Drifting along the dank canals of Venice,
You, O exquisite one,
Have entered into my desolate city.

II

The blue smoke leaps
Like swirling clouds of birds vanishing.
So my love leaps forth toward you,
Vanishes and is renewed.

III

A rose-yellow moon in a pale sky
When the sunset is faint vermilion
In the mist among the tree-boughs
Art thou to me, my beloved.

IV

A young beech tree on the edge of the forest
Stands still in the evening,
Yet shudders through all its leaves in the light air
And seems to fear the stars—
So are you still and so tremble.

V

The red deer are high on the mountain,
They are beyond the last pine trees.
And my desires have run with them.

VI

The flower which the wind has shaken
Is soon filled again with rain;
So does my heart fill slowly with tears,
O Foam-Driver, Wind-of-the-Vineyards,
Until you return.

звідси

 

квіти на дереві July 4, 2010

Ґурам Петрашвілі
пер І. Андрусяк

***
Це
саме старістю
й було.
Стояв у потемку
дуб
і більше не відчував,
чи сидять птахи на гілках,
чи вже полетіли.

***
Якось ізранку він здогадався:
у кожного свій шлях до неба,
і в клітку
заліз
до пташок.


У ЗООМАГАЗИНІ

Учора в зоомагазині
сталася біда:
у маленької пташки пропав голос.
О, як вона билася об пруття клітки,
як хотіла умерти…
Знесилівши,
принишкла, затужила
й так і сиділа, марно розкриваючи рота…
Ніколи вже не заспіває нещасна пташка.
Наляканий продавець
доповів про все директорові.
Директор вислухав.
Невдоволено стиснув губи.
Довго думав.
Комусь телефонував,
вивчав документи,
шукав пташку в довіднику
на літеру П…
А тоді оголосив рішення.

Продавець зрадів, кивнув головою,
діловито тицьнув до рота кінчик олівця,
лизнув язиком…
Узяв із полиці клітку з пташкою
і на ярлику –
замість «п’яти рублів»
вивів
«чотири»…

Звідти. Там є ще багато.

 

гобелен June 1, 2010

перебирай прив’ялі голівки піонів
пальці занурюй між зм’яклих пелюсток
і тихо повторюй про себе слова
що давно уже втратили будь-який смисл
наче герб на щиті
бідного рицаря
“Я обіцяю”

заходь
ступай усередину саду
там
блукай заблукай не знайдись
серед дерев
серед трав і кущів
ковзай по вітах
ковзай по стовбурах
вишукуй пуп’янки
зав’язь
виловлюй сліди
сонячних променів
серед зеленого листя
ховайся
і тихо повторюй про себе слова,
що згідно своєї природи
давно уже втратили будь-який смисл
“Я обіцяю”

небо заглушує звуки
листя заглушує звуки
земля заглушує звуки

поглянь на себе
ось ти сидиш
поміж кущів піонів
сидиш у траві
поміж квітів рожевих червоних і білих піонів
і на кожному пальці твоєму
бджола золота
і у оці твоєму бджола золота
і у вусі
і на вустах

так само мовчав, я гадаю,
той бідний рицарь
на щиті якого невідомий маляр
зобразив бджолу і накреслив
просте й невиправне
“Я обіцяю”

 

Чоловічі стрижки. Вуса й бороди. Майстер найвищого класу March 31, 2010

один мій знайомий – перукар, що тримає цирульню у вузькому провулку
неподалік міського ринку
має звичку, яка (я так думаю, але це виключно моя точка зору) стала причиною самої себе.
це, як на мене, не зовсім хороша звичка.
не те щоб я когось осуджувала, але… ви мене розумієте.
одним словом, нерідко він, уже повісивши на двері своєї цирульні
(“Чоловічі стрижки. Вуса й бороди. Майстер найвищого класу”)
табличку “Зачинено. Приходьте взавтра”
і вимкнувши у залі світло,
сідає в одне з тих великих і зручних крісел,
де буває так кортить задрімати чи не кожному з його числених клієнтів.
він нахиляється до тумбочки під великим дзеркалом, проти якого стоїть те велике крісло
і в якому відбиваються – темний зал і силует мого знайомого перукаря,
він дістає із тумбочки круглий скляний акваріум
і ставить його перед собою на столик.
він витирає долоні собі об коліна.

якщо очі уже звикли до темряви, то можна побачити,
що в акваріумі бовтаються на тонких дротинках
кілька паперових риб.
кілька саморобних паперових риб.
жовта, червона і синя.
три саморобні паперові рибини з очима із сріблястих паєток.
три рибини. шістко очей.

мій знайомий перукар кладе долоні на холодні стінки акваріуму.
він притискається носом до скла.
він закриває очі.
і – починає говорити.
він говорить швидко, але не затинаючись.
так говорять, коли завчасно продумують те, що хочуть сказати –
швидко, але не затинаючись.
він розповідає про важливі речі.
так, я думаю, що він розповідає про справді важливі речі.

ви знаєте, в нього є родина, і вони його насправді люблять.
і з ними можна говорити, вони хороші люди.
і… він перукар, ви розумієте. тобто щодня його може вислухати будь-хто з клієнтів.
можливо, деякі з них були б навіть не проти послухати.
і розповіли б якісь важливі речі у відповідь.
так, я впевнена, деякі були б зовсім не проти.

і ще… ви мені вибачте, але я не розумію
про які такі важливі речі можна щодня розповідати.
звідки стільки важливих речей, про які неодмінно необхідно щодня розповідати,
береться під вивіскою
“Чоловічі стрижки. Вуса й бороди. Майстер найвищого класу”

 

эта травматология слишком тавтологична January 10, 2008

Filed under: Uncategorized — mintsniff @ 11:05 am
Tags: ,

kurajisko
Страшно. Покорно. Нежно
Волга сбежать не может от воли Каспийского моря.
Яблоку не положено с мощью Ньютоновой спорить.
Следовательно, всё что лишнее следует взять и вычеркнуть.
Эта травматология слишком тавтологична.
Всё упирается в стенку.
Да и просто дрожат коленки.
Эхом бродить по воздуху, мячиком от пинг-понга.
Слова нигде не находятся, ни запада ни востока.
Язык откушен сознательно со зла со слезами со смыслом.
Взаймы сигареты спички огонь карусель коромысло.
Э как некстати и надо бы употребить зелёнку.
Ранка ведь небольшая и скоро затянется плёнкой.
В окнах мерцают мёртвые полные праздников ёлки.
Вот и что толку в том, что
палка с концами бублик и у костра нагревается
жёлтая шкура бубна.
Около забегаловки грязно темно и холодно.
Всё разрешается если только покорно.
Весело мозгом удариться ещё раз ещё повторно.
Ходит сзади бухгалтер подсчитывает грехи.
Хохота не выходит а только тоненькое хихи.
Ах, слишком нагрелся бубен вываливается из рук.
Лишь бубенцы бряцают связаны жилой вокруг.

Всё перемелется, очень хочется в это верить.
Вертится мельница ночью.
А днём открываются двери.

P.S. Вообще-то давно замечаю, что стал ненавидеть счастье, –
беда вообще небольшая и в общем-то не напрасная.
А вот и луна белеет распята на чёрных пяльцах.
И нет ничего нежнее, чем свет на покорных пальцах.

 

601-й January 2, 2008

Filed under: Uncategorized — mintsniff @ 6:39 pm
Tags: ,

Станислав Гороховяк
Жажда

Но есть в нас жажда жизни. Она-то нас отличает,
Заставляет в похоронные марши
Втыкать ваши мертвые уши, как в подсвечники восковые,
Забрасывать ваши ослепшие очи охапками влажной сирени.

Сетуем о чужой смерти, всегда только о чужой,
о приключениях не с нами, о легенде, нас не касающейся:
Мы, горсточка набухшей солнцем глины,
Крик, втиснутый в раздушенные платочки.

Но есть в нас жажада жизни. Тот сад, где танцуем,
Запрокинув головы, как дети,
Ослепленные танцующими над нами мотыльками,
Убивающими
Налетами крыльев.

 

цинерарии, как галлюцинации December 25, 2007

Filed under: Uncategorized — mintsniff @ 3:34 pm
Tags: ,

Константы Ильдефонс Галчинский
Лирика

Смерть? Что ж, прошу вас.

Но много бы отдал,
чтоб шляться по улицам ночью,
себе головы не мороча,
мыча “Вальс пятнадцатый” Брамса,

под окнами, где цинерарии
освещаются внутренним светом
и скандируют песню при этом,
цинерарии, как галлюцинации,

которыми (галлюцинациями)
внутренне темный полдень
постепенно становится полон,
когда человек зазевается –

словно нельзя уже было
жить без сломанных линий,
жить приятно и мило,
как многим живется ныне.

А мир уже стал зеленый,
запах свежего хлеба донесся,
и клювом ломают вороны
ветки на новые гнезда.

 

 
%d bloggers like this: