Костянтин Москалець
О, зроби мені очі
В потрійних небесах денний Париж кочує,
так – високо, так – поруч, так – внизу.
Сліпе дівчисько смутні кроки чує
до веретена в трікутній груді.
В подвійних небесах нічний Париж –
як дивний знак на лицях у сліпої,
його проставить рук чужих стрімке тепло;
ти спи в незнаному донині супокої,
а вранці на рум’яний сніг поглянеш –
чужі сліди засвідчать сотворенність
того, що бачиш ти. Білизна, хмари,
художник у худесенькім вікні
на тебе дивиться – струнку і сірооку,
з серцями в незакінченій груді.
Це до мене доїхали “Мисливці на снігу” Костянтина Москальця. Книжка справді пахне снігом, деякі сторінки – білим і хрустким, але більшість таким, яким він найчастіше буває в Україні: вологим і важким, ніби гранульованим, з крижаною шкоринкою. Та й почуття і картини, які виникають перед очима, також якісь дуже українські, не знаю як – кліматично, територіально чи світоглядно. І того тіні якихось давніх днів переді мною повставали.
м'ятний чмих 